Апеляційна скарга на рішення по адмінкам розгорнута

07.04.2021 01:03

До Восьмого апеляційного адміністративного суду 79005, м.Львів, вул. Саксаганського, 13  

Через Личаківський районний суд м. Львова 

79007, м. Львів, вул. Б. Лепкого, 16

Апелянт: Кухар Роман Ярославович

79005, м. Львів, вул. Барановірусна, 1

Тел. 073-215-05-49; E-mail 2898510135@mail.gov.ua

                                                                    Відповідачі: 1) Інспектор взводу роти 1 батальйону 1

                                                                    УПП у Львівській області Рудий Андрій Михайлович

                                                                    79053, м. Львів, вул. Перфецького, 19

                                                                            2) УПП у Львівській області                                                                                   

                                                                            79053, м. Львів, вул. Перфецького, 19

Справа №463/3047/21

 

Апеляційна скарга

                            (На підставі: ч.1,6 ст.55 Конституції, п.1-3 ст.6, ст.13 ЄКПЛ ч.4 ст.286, ч.1 ст.293 КАС)

В форматі word: Апеляція 7.04.21 Нор адмінка по марченка.docx (84881)

Посилання на рішення Личаківского суду: reyestr.court.gov.ua/Review/95959878

Прийнятність: 1. В оскаржуваному (2) рішенні суду 1-ї інстанції зазначено, що апеляційна скарга може бути подана в порядку та строки, визначені ст.286, ст.293 та п.15.5 Розділу VII Перехідні положення КАС, з огляду на що:

     А) Відповідно до ч.4 ст.286 КАС: «Апеляційні скарги на судові рішення у справах, визначених цією статтею, можуть бути подані протягом десяти днів з дня його проголошення», тобто строк подання апеляційної скарги мною дотриманий, втім з порядком подання скарги проблеми (1/б);

     Б) Відповідно до п.15.5 Розділу VII Перехідні положення КАС: «апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду» - наведене я розумію буквально, тобто так, що апеляційну скаргу я повинен подати через суд 1-ї інстанції, інакше така буде повернута без розгляду судом апеляційної інстанції;      

     Відповідно до п.3 ч.4 ст.298 КАС: «Апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції також, якщо: скаргу подано в інший спосіб, ніж до суду апеляційної інстанції», те ж у ст.297 (13) КАС натомість згідно п.3 ч.1 ст.299 КАС: «Суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо: є ухвала про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою цієї особи на це саме судове рішення»;

     Таким чином положення КАС суперечать самі собі, даючи формальні підстави суду апеляційної інстанції повертати апеляційні скарги подані туди безпосередньо, як і ті, що подані через суд 1-ї інстанції, а якщо я подам апеляційну скаргу двома способами, то повернувши скаргу подану безпосередньо до суду апеляційної інстанції, суд апеляційної інстанції надалі поверне і скаргу, яка туди пізніше надійде з суду 1-ї інстанції;

     Коли диспозиція ст.293 КАС передбачає лише право на апеляційне оскарження та визначає перелік осіб, що можуть оскаржити рішення суду 1-ї інстанції, тобто не регулює порядок (через суд 1-ї інстанції чи безпосередньо до суду апеляційної інстанції) подання апеляційної скарги;

     Отже мені не залишається нічого іншого, як подавати апеляційну скаргу через суд 1-ї інстанції, згідно недолугих пояснень суду 1-ї інстанції в резолютивній частині оскаржуваного (2) рішення;

 

Предмет і межі оскарження: 2. Рішення (додаток1) Личаківського районного суду м. Львова від 31.03.21р. про часткове задоволення позову, а саме:

     А) «Скасувати постанову (додаток7) у справі про адмін. правопорушення серії ГАБ №12689 від 24.02.21р. про накладення адміністративного стягнення на Кухара Р.Я. за ч.2 ст.44-2 КУпАП у вигляді штрафу в розмірі 255гр. і закрити справу про адміністративне правопорушення»;

     Б) «В решті вимоги залишити без задоволення», тобто суд 1-інстанції:

          1) Визнав правомірною постанову серії ГАБ №12690 від 24.02.21р. (додаток8) про накладення стягнення за ч.1 ст.178 КУпАП (фабулою: розпивання (4) горілки в магазині) на підставі наведених в цій постанові відомостей та відсутності доказів позивача, які б ці відомості спростовували;

          2) Відмовив у клопотанні про витребування протоколу мого затримання від 24.02.21р. (пункт 15 позовної (додаток2) заяви), з тим цілковито проігнорував питання: правомірності затримання та утримування у відділі поліції, крім того проігнорував питання законності складання адмін матеріалів та розгляд справ про адмін. правопорушення відповідачем, а також вимогу судового захисту від втручань у мої Конституційні та Конвенційні права і свободи (пункт 11 позовної заяви);

          3. Нехтування судом 1-ї інстанції обов’язком з’ясовувати обставини, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи - які суд 1-ї інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду 1-ї інстанції - обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права;

 

Обгрунтування: 4. Мотиви правомірності постанови (2/б-1) стислі, тому приводяться повністю: «Що стосується вимоги про скасування постанови у справі про адміністративне правопорушення серії ГАБ №126290 від 24.02.2021р., то в цій частині слід відмовити. У постанові зазначено, що гр. Кухар Р.Я. 24.02.2021 року о 15:30 год. по вул. Тершаківців, 1 у м. Львові знаходячись в магазині «Рукавичка» розпивав алкоголь, горілку ємністю 0,25 л., чим порушив ст.15 ЗУ Обмеження щодо розпивання пива (крім безалкогольного), алкогольних та слабоалкогольних напоїв», чим допустив порушення ч.1 ст. 178 КУпАП. Доказів, які б спростовували дані обставини, позивачем суду не представлено і такі не здобуто при розгляді справи по суті. Отже, позовні вимоги в цій частині не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, а судом не здобуто жодних переконливих доказів у їх підтвердження. При таких обставинах, суд приходить до висновку про правомірність винесення оспорюваної постанови серії ГАБ №126290 від 24.02.2021р. по наведених вище мотивах, а відтак і про відмову в задоволенні адміністративного позову в цій частині»;

     Таким чином, суд 1-ї інстанції виходив з презумпції моєї винуватості, ставлячи мені в обов’язок спростування, причому належними і допустимими доказами - нічим (5) не підтвердженого домислу відповідача-1 про те, що я розпивав спиртне у магазині;

     Проте ст.62 Конституції, п.2 ст.6 ЄКПЛ навпаки гарантує презумпцію моєї невинуватості, згідно якої я не повинен нічого доводити і більше того, обвинувачення у скоєнні правопорушення не може ґрунтуватись на припущеннях, коли всі сумніви доведеності (належними і допустимими доказами) моєї вини, мають тлумачитись на мою користь;

     На відміну від КПК (ст.17), в КУпАП презумпція невинуватості хоч прямо (4/в) не відображена, але це випливає з абзацом вище згаданих норм права з вищою юридичною силою і наступного:

     А) Відповідно до ч.1 ст.9 Конституції: «Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України»;

     Відповідно до ст.17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»: «Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права», для цілей Конвенції провадження у справі про адмін. правопорушення набуває статусу кримінального, якщо у вигляді покарання санкцією статті КУпАП передбачено у т.ч. штраф, при цьому неважливо навіть застосована штрафна санкція, чи ні:

     «Лучанінова» проти України» (Заява №16347/02), Рішення ЄСПЛ від 9.09.11р.: «38. Уряд зазначив, що провадження у справі заявниці було адміністративним, та що національне законодавство проводило чітку межу між кримінальним та адміністративним правопорушенням. Уряд стверджував, що стаття 6 Конвенції не застосовна у цій справі, оскільки провадження щодо заявниці не стосувалось визначення «кримінального обвинувачення» щодо неї. 39. Суд зауважує, що заявницю було визнано винною у вчиненні дрібної крадіжки. Відповідно до частини 1 статті 51 Кодексу України про адміністративні правопорушення за таке правопорушення передбачалось стягнення у вигляді штрафу або виправних робіт. З огляду на загальний характер законодавчого положення, яке порушила заявниця, а також профілактичну та каральну мету стягнень, передбачених цим положенням, Суд вважає, що провадження, про яке йдеться, є кримінальним для цілей застосування Конвенції (див. рішення у справах «Езтюрк проти Німеччини», від 21 лютого 1984 року, пп.52-54;«Лауко проти Словаччини», 2 вересня 1998 року, пп.56-59; та ухвалу щодо прийнятності у справі «Рибка проти України», заява №10544/03, від 17 листопада 2009 року). Той факт, що стягнення, застосоване до заявниці Тростянецьким районним судом,- штраф - було згодом замінено на зауваження, не може позбавити правопорушення, про яке йдеться, притаманного йому кримінального характеру. 40. Відповідно Суд доходить висновку, що стаття 6 Конвенції є застосовною у цій справі та відхиляє заперечення Уряду у цьому відношенні»;

     Більше того, як дослівно вбачається з першого речення п.21 Рішення ЄСПЛ від ще 15.05.2008.р. (Заява №7460/03): «21. Суд зазначає, що Уряд визнав карний кримінально-правовий характер  Кодексу про адміністративні правопорушення, проте заперечував проти того, що Митний кодекс має аналогічний характер»;

     З правової позиції Конституційного Суду, викладеної у пунктах 4 і 4.1 Рішення КС №23-рп/2010 від 22.12.10р. (пункт 9 позовної заяви), ясно вбачається, що всі конституційні гарантії, у т.ч. презумпція невинуватості застосовуються при розгляді справ про адмін. правопорушення;

     Б) Відповідно до ч.6 ст.13 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів»: «Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права», це саме у ч.5 ст.242 (6) КАС;

     Питання презумпції невинуватості у справах про адміністративні правопорушення відображено в низці постанов Верховного Суду, зосереджу увагу суду на одній, адже там той самий відповідач і ті самі суди в 1-й і апеляційній (до реформування) інстанціях, Постанова ВС від 8.07.20р. (додаток3):

     «39. У силу принципу презумпції невинуватості, що підлягає застосуванню у справах про адміністративні правопорушення, всі сумніви щодо події порушення та винності особи, що притягується до відповідальності, тлумачаться на її користь. Недоведені подія та вина особи мають бути прирівняні до доведеної невинуватості цієї особи. За таких обставин факт вчинення позивачем правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 122 КУпАП є недоведеним»;

     В) Відповідно до ч.2 ст.77 КАС: «В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб’єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин»;     

     Відповідно до ч.2 ст.251 КУпАП: «Обов’язок щодо збирання доказів покладається на осіб, уповноважених на складання протоколів про адміністративні правопорушення, визначених статтею 255 цього Кодексу»;

     Отже КАС і КУпАП також зобов’язували відповідача довести мою винуватість (розпивання мною горілки в магазині), причому належними, достовірними, достатніми (5) і звісно допустимими (6/в) доказами, натомість суд 1-ї інстанції свавільно переклав ці обов’язки на мене;

          5. Згідно ч.1 ст.251 КУпАП: «Доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, …а також іншими документами»;

     Відповідно до ч.1 ст.72 КАС: «Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи», згідно ст.73 КАС: «Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування», згідно ст.75 КАС: «Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи», згідно ст.76 КАС: «Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування» - виходячи з чого:

     А) Повертаючись до вище (4/б) згаданої Постанови ВС, наводжу дослівно звідти пункти 30-38:

     «30. Суд зазначає, що процесуальний обов`язок щодо доказування правомірності винесення постанови про притягнення особи до адміністративної відповідальності відповідно до положень діючого на час виникнення спірних правовідносин процесуального законодавства покладено на відповідача як на суб`єкта владних повноважень»;

     «31. Колегія суддів зазначає, що оскаржувана постанова відповідача не містить опису обставин справи, встановлених під час розгляду справи, до неї не додано жодних доказів, а також пояснень свідків, що свідчили би про наявність у позивача вини у вчиненні адміністративного правопорушення, за яке він притягнутий до відповідальності»;

     «32. Ураховуючи те, що відповідачем не було надано до судів попередніх інстанцій жодних належних доказів вчинення позивачем адміністративного правопорушення, колегія суддів вважає, що суди першої та апеляційної інстанції дійшли передчасного висновку про відсутність підстав для скасування спірної у цій справі постанови»;

     «33. Також колегія суддів вважає безпідставним врахування судом першої та апеляційної інстанції пояснень відповідача в якості доказу вчинення позивачем адміністративного правопорушення, адже під час складення постанови у справі про адміністративне правопорушення відповідач діяв як службова особа - інспектор патрульної поліції. Суд зазначає, що свідчення тільки такої особи у цій справі не можуть вважатись об`єктивними доказами у справі, оскільки така особа є представником суб`єкта владних повноважень, який виконував функції нагляду та контролю за безпекою дорожнього руху»;

     «34. З огляду на викладене, Суд вважає необґрунтованими висновки суду першої та апеляційної інстанції щодо того, що позивачем при розгляді цієї справи не було доведено невинуватості про адміністративне правопорушення, оскільки що процесуальний обов`язок щодо доказування правомірності винесення постанови про притягнення особи до адміністративної відповідальності відповідно до положень діючого на час виникнення спірних правовідносин процесуального законодавства покладено на відповідача як на суб`єкта владних повноважень»;

     «35. Крім того, відповідно до п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 23.12.2005 "Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті" встановлено, що зміст постанови має відповідати вимогам, передбаченими ст. 283 і 284 КУпАП. У ній, зокрема, потрібно навести докази, на яких ґрунтується висновок про вчинення особою адміністративного правопорушення, та зазначити мотиви відхилення інших доказів, на які посилався правопорушник, чи висловлених останнім доводів»;

     «36. Оцінюючи оскаржувану постанову на предмет її обґрунтованості (п.3 ч.3 ст.2 КАС України), суд має констатувати, що працівником Національної поліції факт вчинення правопорушення, в якому звинувачено позивача, жодним чином не зафіксовано та не підтверджено жодним допустимим й належним доказом, що міг бути забезпечений для такого роду порушень правил дорожнього руху»;

     «37. Отже, відповідачем у своїй діяльності порушені принципи всебічного, повного і об`єктивного з`ясування обставин, оскільки при розгляді справи було застосовано спрощений підхід, а саме: обґрунтування вини сформовано лише на одних даних сприйняття співробітників поліції, з яких неможливо визначити наявність або відсутність правопорушення, тобто без застосування будь-яких інших фактів, які б підтверджували наявність або відсутність вини певної особи (показання свідків, відео фіксація тощо)»;

     «38. На підставі викладеного, колегія суддів зазначає, що при розгляді справи не знайшов свого підтвердження факт вчинення правопорушення позивачем. У матеріалах справи такі підтвердження відсутні, є в наявності лише постанова про притягнення до відповідальності, що не дає підстав стверджувати про допущення позивачем порушень Правил дорожнього руху України в той день та час, оскільки зазначені твердження не знайшли обґрунтування під час розгляду справи»;

     Б) Судом 1-ї інстанції зазначено: «Представник відповідача не подав у встановлений судом строк для відзиву на позовну заяву з дня вручення ухвали про прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі від 23.03.2021р., яка була отримана ним 26.03.2021р.; Згідно вимог ч. 6 ст. 162 КАС України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами» (6/г) - щодо наявних матеріалів, то це позовна заява (додаток2) з додатками до неї;    

     Як вище (4) підтверджується, єдиним доказом моєї вини у ніби розпиванні горілки в приміщенні магазину, суд 1-ї інстанції убачив від руки записане поліцейським (відповідач-1) у постанові (2/б-1); 

     Отже суд 1-ї інстанції дійшов висновку про правомірність постанови (2/б-1) виключно на підставі нічим не підтвердженого домислу зацікавленої в притягненні мене до адмін. відповідальності особи і власних безглуздих (4) припущень на предмет презумпції моєї винуватості;

          6. Згідно ст.245 КУпАП: «Завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об’єктивне з’ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом»;

     Згідно ст.2 КАС: «Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; Основними засадами (принципами) адміністративного судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 4) змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з’ясування всіх обставин у справі»;

     Відповідно до ч.1-5 ст.242 КАС: «1. Рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. 2. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. 3. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. 4. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. 5. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду»;

     Згідно п.1 ст.6 ЄКПЛ: «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення» (4/а);

     «Вєренцов проти України» (Заява №20372/11), Рішення ЄСПЛ від 11.04.13р.:

«4. Обґрунтування, наведене національними судами у справі заявника»; «85. Суд також повторює, що за статтею 19 Конвенції до його обов’язків належить забезпечувати дотримання зобов’язань, взятих на себе Договірними Сторонами Конвенції. Зокрема, до його функцій не належить розгляд помилок у питаннях фактів або права, які, як стверджується, допущені національним судом, якщо тільки вони не могли порушити права та свободи, що охороняються Конвенцією, та тільки тією мірою, якою це мало місце (див. рішення у справах «Шенк проти Швейцарії», від 12 липня 1988 року, пп.45-46, та «Тейшераде Кастро проти Португалії» від 9 червня 1998 року, п.34»; «86. У цьому контексті слід звернути увагу, зокрема, на те, чи було заявникові надано можливість оскаржити достовірність доказів та протидіяти їхньому використанню. Враховується також якість доказів, включаючи те, чи не ставлять обставини, за яких вони були отримані, під сумнів їхню надійність та точність (див. рішення у справі «Яллох проти Німеччини», заява № 54810/00, п.96»;

     «87. У цій справі доводи заявника, подані до зазначених судів, стосувались як фактичних, так і юридичних питань його справи. Зокрема у своїй апеляційній скарзі він висунув низку юридичних аргументів стосовно законодавчого регулювання порядку проведення мирних демонстрацій, здебільшого скаржачись на те, що він був обвинувачений у проведенні такої демонстрації без дозволу, навіть незважаючи на те, що такий дозвіл законодавством не вимагався. На думку Суду, ці доводи були не тільки важливими, але й слушними. Крім того, законодавчі положення, що стосуються здійснення права на свободу зібрань в Україні, ретельно розглянуті у цій справі, чітко демонструють, що відповіді на його доводи не були явними та очевидними. Проте національні суди, включаючи апеляційний суд, які вивчали письмові доводи заявника з цього питання, цілком проігнорували їх, просто зазначивши, що вони спростовуються незазначеними матеріалами справи та сукупністю доказів у справі. Суд також не надав відповіді на скарги заявника про порушення його процесуальних прав, гарантованих пунктом 1 та підпунктами «b»-«d» пункту 3 статті 6 Конвенції (див. пункти 76, 79 та 82 вище). 88. Розглядаючи питання справедливості провадження у кримінальній справі, Суд уже визнавав, що ігноруючи конкретний, доречний і важливий аргумент обвинуваченого, національні суди не виконують своїх зобов’язань за пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. рішення від 21 квітня 2011 року у справі «Нечипорук і Йонкало проти України», заява № 42310/04, п. 280). Суд вбачає у цій справі подібний приклад невиконання зазначеного зобов’язання.

89. З огляду на вищенаведені міркування, Суд доходить висновку, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з відсутністю в рішеннях національних судів належного мотивування»;

     «Бендерський проти України» (заява №22750/02), Рішення ЄСПЛ від 15.11.07р.: «42. Суд нагадує, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов’язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи («Руїз Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994, заява № 18390/91). Конвенція не гарантує захисту теоретичних та ілюзорних прав, а гарантує захист прав конкретних та ефективних («Артіко проти Італії», заява №6694/74, від 13 травня 1980,). Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом («Дюлоранс проти Франції», заява №34553/97, п.33, від 21 березня 2000; «Донадзе проти Грузії» заява №74644/01, пп.32 та 35, від 7 березня 2006). 46. Суд вважає, що довід заявника стосовно відсутності тампонування, який базується на свідченнях лікарів-урологів, був якщо не вирішальним, то принаймні дуже вважливим для вирішення спору, та вимагав, таким чином, особливої та чіткої реакції судів. За відсутності будь-якої реакції на такий аргумент Суд вважає, що українські судові органи не забезпечили заявнику право на справедливий судовий розгляд в сенсі пункту 1 статті 6 Конвенції. 47. Таким чином, мало місце порушення цього положення»;

     Застосування вищенаведених принципів відправлення правосуддя за обставин цієї справи таке:

     А) Суд 1-ї інстанції зігнорував юридичні аргументи пункту 9 позову з приводу постанови (2/б-1), з питань презумпції моєї невинуватості (4), відсутності доказів моєї вини (5) і нікчемності припущень відповідача (щодо ніби розпивання мною алкоголю в магазині) при цьому мої аргументи були вагомі та доречні, адже я посилався на ч.2 ст.77 (4/в) КАС, правові позиції Конституційного Суду (Рішення КС №23-рп/2010 від 22.12.10р.) та на висновки про застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду (від 29.04.20р., справа №161/5372/17 та від 6.06.19р. справа №536/1703/17), тобто на джерела права, а не на власні фантазії;  

     Б) В одному і тому ж оскаржуваному (2) рішенні суд з точністю до навпаки вирішив питання доказів, обов’язку доказування та презумпції невинуватості, тобто скасовуючи постанову (2/а) суд 1-ї інстанції не тільки навів положення ч.2 ст.77 (4/в) КАС, а і підсумував це дослівно таким: «Разом з тим, всупереч вищевказаним вимогам, представником відповідача не представлено до суду достатніх та належних доказів, які б спростовували доводи позивача та підтверджували правомірність винесення оскаржуваної постанови, а тому суд приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення в цій частині»;

     В) Я не тільки детально навів дійсні обставини, що відбулись (пункти 4-6 позову), а і долучив посилання на відео доказ в мережі інтернет (пункт 12 позову), який кожну окрему наведену мною обставину підтверджує, тому відпадала потреба у свідках, хоча зазначив я і контактні дані свідка (пункт 4 позову), який був присутній при всіх подіях, що відбувались;

     З відео доказу (9) також ясно вбачається, чим саме (особиста неприязнь до мене викликана розмовою по мобільному з відповідачем-1 за 5хв. до цього) обумовлено моє безпідставне і насильне затримання та складання на мене постанов (після того як я відмовився покидати з миром ВП, а став вимагати фіксації мого затримання, чергового слідчого і прокурора) за народженими хворою уявою перевертня ПП (відповідач-1) фабулами, в такий спосіб перевертні у поліції повсякчасно намагаються виправдати злочинну сваволю по відношенню до людей;

     Разом з тим у пункті 7 позову я навів вичерпні юридичні аргументи (ст./ст.: 248, 249, 251, 252, 256, 258, 268, 279, 280, 283, 285 КУпАП, п.3 а-d ст.6 ЄКПЛ) стосовно правил оформлення адміністративних матеріалів та розгляду адміністративної справи, а також щодо моїх процесуальних прав, як особи, що притягається до адмін. відповідальності - всі з яких були дискриміновані відповідачем-1, тобто в розумінні закону справи про адмін. правопорушення не розглядались, а постанови не складались, при цьому відповідач-1 мені дозволив хіба ставити підписи у відповідних графах постанов, зрештою втік з відділу поліції разом з незаповненими документами, відмовившись надати мені їх копії чи хоча б дати можливість такі сфотографувати;      

     Відповідно до ст.74 КАС: «Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування»;

     Таким чином диспозиція ч.1 ст.74 КАС додатково забороняла зважати суду 1-ї інстанції на зміст постанови (2/б-1), як на недопустимий доказ, одержаний з порушенням порядку, встановленого законом, тоді як поняття недопустимості цього доказу за ч.2 ст.74 КАС випливає з сукупності вище (4) і (5) наведеного, тобто розпивання мною алкоголю в магазині повинно було бути підтверджено не тільки показаннями свідків, а і відео записом цього, враховуючи і те, що в мережі супермаркетів «Рукавичка» працюють камери відео спостереження (або поліцейським на боді камеру), втім відповідачем не подавався навіть відзив на позовну заяву, а суд 1-ї інстанції на жоден інший (крім постанови відповідача) доказ не посилався;

     Г) Повертаючись до презумпції моєї невинуватості (4) у світлі неподання відповідачем відзиву та в зв’язку із цим вирішення судом 1-ї інстанції справи за наявними матеріалами (5/б), розуміння судом 1-ї інстанції підкресленого поняття якесь збочене, з огляду на таке:

     CASE OF EL-MASRI v. "THE FORMER YUGOSLAV REPUBLIC OF MACEDONIA" (Заява № 39630/09), Рішення ЄСПЛ від 13.12.12р.:

     «151. У справах, у яких наявні суперечливі версії подій, Суд, установлюючи факти, неминуче стикається з такими ж складнощами, що й суд першої інстанції. Суд повторює, що при оцінці доказів він застосовує стандарт доведення “поза розумним сумнівом” У провадженні в Суді відсутні процедурні бар’єри для прийнятності доказів або наперед визначені правила щодо їх оцінювання. Суд робить висновки, які, на його думку, підтверджуються вільною оцінкою усіх доказів, у тому числі такі висновки, які можуть випливати з фактів та доводів сторін. Згідно з усталеною практикою Суду, докази можуть випливати із співіснування достатньо сильних, чітких та узгоджених припущень або подібних неспростованих презумпцій факту»;

     «152. Крім того, слід згадати, що провадження за Конвенцією не у всіх справах передбачає жорстке застосування принципу (affirmanti incumbit probatio) [“той, хто наводить довід, повинен його довести”].На органах влади лежить тягар доведення щодо надання задовільного та переконливого пояснення. За відсутності такого пояснення Суд може робити висновки, які можуть бути несприятливими для уряду-відповідача (див. рішення у справі Orhan v. Turkey, заява № 25656/94, параграф 274, 18 червня 2002 р.)»;

     «165. Суд визнає, що існують (prima facie) докази на користь версії подій заявника і що тягар доведення повинен перейти до Уряду-відповідача»;

     «166.  Проте Уряд не зміг продемонструвати переконливо, чому зазначені докази не можуть вважатися підтвердженням обвинувачень, зроблених заявником. Уряд не навів задовільного та переконливого пояснення того, як відбувалися події, про які йдеться. Він також не надав правдоподібне пояснення того, що сталося…»;      «Уряд не надав правдоподібного та обґрунтованого пояснення для спростування презумпції відповідальності органів влади. Нарешті, розслідування, яке завершилося відхиленням скарги заявника, було непереконливим і Суд не зміг отримати будь-яку користь від нього.

167. За таких обставин Суд вважає, що він може робити висновки на підставі наявних матеріалів та поведінки органів влади (див. рішення у справі Kadirova and Others v. Russia, заява № 5432/07, параграфи 87 та 88, 27 березня 2012 р.) і визнає твердження заявника достатньо переконливими і такими, що встановлені поза розумним сумнівом»;

     Таким чином суд 1-ї інстанції навіть за відсутністю відео доказу (9) в контексті ч.2 ст.77 КАС та ч.2 ст.251 КУпАП (4/в) мав сприймати мою версію подій, як презумпцію факту встановленого поза розумним сумнівом, а не навпаки;

     Д) На сам кінець суд 1-ї інстанції повинен був керуватись і презумпцією здорового глузду, у світлі пункту 31 вище (5/а) наведеного мотивування Верховного Суду, а саме того, що приведений (4) зміст постанови не містить навіть опису обставин, не кажучи про свідків і докази, відповідно незрозуміло повинно було бути суду для початку: з якого дива відповідач-1 вирішив, що я розпивав горілку в магазині (сам це побачив, чи йому про це хтось повідомив) і на підставі чого встановлена вина у світлі мого твердження, що викладене у постанові (2/б-1) плід хворої фантазії відповідача-1;

     Проте оскаржуване (2) рішення суду 1-ї інстанції, як вище (4) вбачається не містить і натяку на хоча би бажання суду встановлювати важливі для справи обставини, чи перевіряти дії відповідача на предмет їх відповідності ст.2 (6) КАС та наведеним у пункті 7 позову (6/в) статтям КУпАП;

     Щодо принципу рівності сторін та їх недискримінації, то їх цілковите ігнорування ясно вбачається з вище (4) наведених висновків суду 1-ї інстанції, коли наплювавши на низку юридичних і фактичних аргументів позовної заяви, підкріплених доказами, суд 1-ї інстанції віддав перевагу від руки написаному короткому реченню зацікавленої в результатах судового розгляду особи;

     Отже насправді відповідач-1 перешкодив мені навести свою версію подій, долучити свідків та надати докази з приводу інкримінованих мені діянь, проте суд 1-ї інстанції вирішив не тільки приховати дійсні обставини, але і спотворити їх навиворіт, нарешті з оскаржуваного (2) рішення не вбачається нічого з того, що вимагає ст.2 (6) КАС, якими «керувався» суд 1-ї інстанції, тим самим визнаючи мене винним у вживанні алкоголю у магазині, відповідно оскаржуване (2) рішення суду 1-ї інстанції незаконне, нічим не вмотивоване і явно необґрунтоване, не надана оцінка моїм доводам, що у підсумку суперечить завданням адміністративного судочинства… в розумінні ст.242 (6) КАС, а в розумінні п.1 ст.6 (6) ЄКПЛ в контексті зразкової (яка показує справжню сутність українського кривосуддя) справи ЄСПЛ (Бочан проти України (№2)» (Заява № 22251/08), Рішення ЄСПЛ від 5.02.15р., п.п. 61-65) - оскаржуване (2) рішення це фактична відмова в доступі до правосуддя, не маюче правових підстав (а тільки особисті припущення судді, які суперечать верховенству права і навіть здоровому глузду), а також жодного зв’язку між встановленими фактами, застосовним правом, і результатами провадження в іншій (7) частині, якою позов частково (2/а) задоволений;

          7. Судом 1-ї інстанції враховано лише один мій аргумент (з пункту 8 позовної заяви) і то частково, скасовуючи постанову (2/а) суд 1-ї інстанції вірно встановив обставину щодо неправильної кваліфікації правопорушення (хоч я там звертав увагу і на відсутність у постанові посилань на положення ЗУ мною ніби порушеного та на принцип безсторонності, який перешкоджає суду перебирати на себе функції обвинувача), але і там суд дійшов розмитого висновку: «невідповідність обставин справи», який до того ж - завідомо невірний, тобто викривлений судом, бо обставина (перебування без намордника в магазині) мною (на відміну від заперечення розпивання горілки в магазині) мало того, що визнається (я в принципі не одягаю намордник ніде і не збираюсь цього робити ніколи), на цю обставину я посилався в обґрунтування захисту моїх Конституційних та Конвенційних прав від протиправних посягань у пункті 10 позовної заяви, стверджуючи дослівно, що: «жодної юридичної відповідальності за перебування будь-де без намордника я нести не можу в принципі, виходячи з наступного

     А) 6.11.20р. в КУпАП внесені зміни у ст.44-3 КУпАП щодо конкретно перебування людини без намордника, ця фабула виокремлена у ч.2 ст.44-3 КУпАП, відповідно до якої:

     «Перебування в громадських будинках, спорудах, громадському транспорті під час дії карантину без вдягнутих засобів індивідуального захисту, зокрема респіраторів або захисних масок, що закривають ніс та рот, у тому числі виготовлених самостійно, - тягне за собою накладення штрафу від десяти до п’ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян», втім фабула залишилась та сама і випливає така не із ЗУ, а надалі з постанови КМУ, тобто з підзаконного акту;

     Б) Постановою іншого суду від 29.10.20р. (додаток4) закрито провадження у справі відносно мене за 3-ма протоколами інших перевертнів, у т.ч. за ст.44-3 КУпАП та ідентичною (7/а) фабулою,

тобто за порушення так званого намордникового режиму - на підставі п.1 ч.1 ст.247 КУпАП, зіславшись на правову позицію (7/г) Конституційного Суду у постанові зазначено дослівно:

     «В протоколі про адміністративне правопорушення відносно Кухара Р.Я. зазначено, що ним порушено п.10.1 постанови КМУ № 641 від 22.07.2020 р., який є підзаконним актом, а отже він не може обмежувати конституційні права і свободи людини»;     

     Згідно п.8 ч.1 ст.247 КУпАП: «Провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю за таких обставин: наявність по тому самому факту щодо особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, нескасованої постанови про закриття справи про адміністративне правопорушення»;

     Відповідно до ст.129-1 Конституції: «Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов’язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд», те саме у ст.13 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», а також у п.1 ст.6 ЄКПЛ і це підвалина юридичної (7/е) визначеності;

     Відповідно до п.1 ст.4 Протоколу 7 ЄКПЛ: «Нікого не може бути вдруге притягнено до суду або покарано в порядку кримінального провадження під юрисдикцією однієї і тієї самої держави за правопорушення, за яке його вже було остаточно виправдано або засуджено відповідно до закону та кримінальної процедури цієї держави», те саме у п.7 ст.14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, як і відповідно до ст.61 Конституції: «Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер» - п.1 ст.4 Протоколу 7 ЄКПЛ забороняє навіть

ініціювати притягнення вдруге за те саме, у пункті 10/б позову наводиться Рішення ЄСПЛ у справі: «Золотухін проти Росії» (Заява №14939/03), Рішення ЄСПЛ від 10.02.09р.;

     В) Відповідно до ст.75 Конституції: «Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Тлумачення КС ( №17-рп/2002 від 17.10.2002)»;

     Відповідно до п.1,22 ч.1 ст.92 Конституції: «Виключно законами України визначаються: права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина; засади цивільно-правової відповідальності; діяння які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них», виходячи з чого:

     1) Положення п.22 ч.1 ст.92 Основного Закону розтлумачене Конституційним судом (№7-рп/2001від 30.05.2001р.), у висновку до п.2: «Системний аналіз викладених конституційних  положень дає підстави дійти висновку, що за своїм змістом пункт 22 частини першої статті 92 Конституції України спрямований не на встановлення переліку видів юридичної відповідальності. Ним визначено, що виключно законами України мають врегульовуватись засади цивільно-правової  відповідальності (загальні підстави, умови, форми відповідальності тощо), підстави кримінальної, адміністративної та дисциплінарної відповідальності - діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями (основні ознаки правопорушень, що утворюють їх склад), та відповідальність за них. У такий спосіб Конституція України заборонила врегульовувати зазначені питання підзаконними нормативно-правовими актами та встановила, що лише Верховна Рада України у відповідному законі має право визначати, яке правопорушення визнається, зокрема, адміністративним правопорушенням чи злочином, та міру відповідальності за нього»;

     Відповідно до пункту 1.1. резолютивної частини цього Рішення КС: «Положення пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України треба розуміти так, що ним безпосередньо не встановлюються види юридичної відповідальності. За цим положенням виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності, а також діяння, що є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями як підстави кримінальної,  адміністративної, дисциплінарної відповідальності, та відповідальність за такі діяння. Зазначені питання не можуть бути предметом регулювання підзаконними нормативно-правовими актами»;

     2) Відповідно до ч.2 ст.58 Конституції: «Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення», ця гарантія розтлумачена Конституційним Судом: Рішення №6-рп/2000 від 19.04.2000р., в абзаці 3 п.2 висновку записано: «Згідно з частиною другою статті 58 Конституції України ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. З цього конституційного припису випливає, що діяння як певне правопорушення може визнаватись тільки законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом. Такий висновок підтверджується положеннями пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України про те, що виключно законами визначаються "засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них» - що доповнює вище (7/в-1) наведене;

     Відповідно до п.1 Резолютивної частини: «Положення статті 58 Конституції України з урахуванням вимог пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України треба розуміти  так, що виключно законами України визначаються діяння, які є злочинами, та встановлюється кримінальна відповідальність за їх вчинення. Такі закони мають зворотну дію в часі у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують кримінальну відповідальність особи»;

     3) Відповідно до п.1 ст.7 ЄКПЛ: «Нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом», це саме у ч.2 ст.11 Загальної декларації прав людини і наприклад п.1 ст.15 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права;

     «Вєренцов проти України» (Заява №20372/11), Рішення ЄСПЛ від 11.04.13р.:

     «55. Суд також відзначає, що, як загально визнано, постанова Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» стосується тимчасового застосування законодавства Радянського Союзу, і досі парламентом України не було введено в дію жодного закону, який би регулював порядок проведення мирних демонстрацій, хоча статті 39 та 92 Конституції чітко вимагають того, щоб такий порядок було встановлено законом, тобто актом парламенту України. Хоча Суд погоджується з тим, що державі може знадобитися певний час для прийняття законодавчих актів протягом перехідного періоду, він не може погодитися з тим, що затримка у понад двадцять років є виправданою, особливо коли йдеться про таке фундаментальне право як свобода мирних зібрань. Таким чином, Суд доходить висновку, що втручання у право заявника на свободу мирних зібрань не було встановлено законом; 56. Дійшовши такого висновку, Суд не перевірятиме, чи було дотримано інших двох вимог (легітимна ціль та необхідність втручання), визначених у пункті 2 статті 11 Конвенції. 57. Відповідно було порушення статті 11 Конвенції»;

     «62. Суд повторює, що гарантія, встановлена у статті 7 Конвенції, що є істотним елементом верховенства права, посідає визначне місце у системі захисту за Конвенцією. Це твердження підкреслюється тим, що вона не допускає жодних винятків, навіть за статтею 15 Конвенції під час війни або іншої суспільної небезпеки. Ця гарантія має тлумачитися та застосовуватися, як це випливає з її предмета і цілі, у такий спосіб, щоб забезпечувати ефективний захист від свавільного переслідування, засудження та покарання (див. рішення у справах «С.В. проти Сполученого Королівства», від 22 листопада 1995 року, п.34, та «К.Р. проти Сполученого Королівства», від 22 листопада 1995 року, п.33. Відповідно вона втілює, у загальних визначеннях, принцип, за яким лише закон може визначати злочин та передбачати покарання (nullum crimen, nulla poena sine lege) (див. рішення від 25 травня 1993 року у справі «Коккінакіс проти Греції», п.52.»;

     «66. За обставин цієї справи Суд зазначає, що заявника було покарано за статтями 185 та 185-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення, що встановлювали відповідальність за непокору законним наказам працівників міліції та за порушення порядку проведення демонстрацій»;

     «67. Суд повторює свої попередні висновки про те, що, хоча таке правопорушення як порушення порядку проведення демонстрацій передбачалося Кодексом України про адміністративні правопорушення, його підстава, тобто, власне порядок проведення демонстрацій, не була з належною чіткістю встановлена національним законодавством (див. пункти 54 та 55 вище). За відсутності чіткого та передбачуваного законодавства, що визначає правила проведення мирних демонстрацій, покарання заявника за порушення неіснуючого порядку було несумісним зі статтею 7 Конвенції. За цих обставин немає потреби окремо розглядати, чи можна вважати накази

працівників міліції законними та передбачуваними з точки зору того самого положення. Відповідно було порушення статті 7 Конвенції», що повністю узгоджується з вище (7/в-1,2) наведеним і вказує на те, що мене притягнуто (2/а) до відповідальності у т.ч. за порушення неіснуючого правопорядку як згідно міжнародного так і згідно національного права на яке власне і зсилається ЄСПЛ;

     Г) 28.08.20р. Конституційний Суд у висновку п.3.2 Рішення №10-р/2020 детально роз’яснив, що підзаконний акт обмежувати права та свободи людини не може в принципі, дослівно так: «Конституційний Суд України зазначає, що згідно зі статтею 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть

встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України. Конституційний Суд України наголошує, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України», цією правовою позицією КС суд і обґрунтовував свою постанову закриваючи провадження у вище (7/б) згаданій справі, коли мене хотіли піддати нелюдському (7/д) покаранню, з тим щоб примусити мене до покори, вважаючи, що я підневільна істота (раб);

     Пункт 10/г позову більш розгорнутий, містить ідентичні за суттю абзацом вище наведеній правові позиції Конституційного Суду (№2-рп/2016 від 1.06.16р., №10-р/2018 від 23.11.18р.), а також інші юридичні аргументи, зокрема положення Конституції та роз’яснення Конституційним Судом поняття «пряма дія норм Конституції» (№6-рп/2016 від 8.09.16р.):

     «Пряма дія норм Конституції України означає, що ці норми застосовуються безпосередньо. Законами України та іншими нормативно-правовими актами можна лише розвивати конституційні норми, а не змінювати їх зміст. Закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються лише у частині, що не суперечить Конституції України»;

     Також приводиться інший приклад застосування судом (додаток5) цього принципу, як захист людини від вакханалії (терору і геноциду) психопатів, що дірвались до владного корита:

     «Оскільки Конституція України, як зазначено в її ст. 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суд при розгляді справи має оцінювати зміст нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй (п.2 Постанови Пленуму ВСУ «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»)»;

     «Суд вважає, що пп.1 п. 10 постанови КМУ від 22 липня 2020 р. №641 обмежено конституційні права і свободи громадянина, що суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України, а тому такий нормативно правовий акт у частині відповідних обмежень не підлягає застосуванню судом при вирішенні справи про адміністративне правопорушення. На думку суду, порушення особою правил карантину, які встановлені не у конституційний спосіб, не є підставою адміністративної відповідальності. За таких обставин провадження в справі про адміністративне правопорушення підлягає закриттю за відсутності складу адміністративного правопорушення»;

     Відповідно до ч.3 і 4 ст.7 КАС: «У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України. Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії»;

     Д) Повертаючись до моїх Конституційних та гарантованих Міжнародними Договорами прав і свобод, які унікчемлені всі разом оскаржуваною (2/а) постановою, звертаю увагу суду на наступне:

     1) На невід’ємні права і основоположні свободи, які не можуть бути обмежені в умовах воєнного чи або надзвичайного стану, тобто взагалі ніколи, навіть законом: згідно ч.2 ст.64 (7/г) Конституції:

     Відповідно до п.1 ст.4 ЄКПЛ: «Нікого не можна тримати в рабстві або в підневільному стані», те ж передбачене п.1 і 2 ст.8 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права;

     Відповідно до ст.7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права: «Нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або принижуючому гідність поводженню чи покаранню. Зокрема, жодну особу не може бути без її вільної згоди піддано медичним чи науковим дослідам», це саме у ст.3 ЄКПЛ, ст.4 і 5 Загальної декларації прав людини;

     В Конституції наведені презумпції відображені у ст.28 так: «Кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам»;

     Відповідно до ч.3 ст.27, ч.6 ст.55, ст.60 Конституції: «Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань»; «Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань»; «Ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність»;

     Згідно ч.3 ст.281 ЦК: «Медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою», ті самі принципи відображені в ст.43, ст.45 ЗУ Основи законодавства України про охорону здоров'я та наприклад у п.4,5 ст.16 Конвенції «про права людини та біомедицину»;

     Відповідно до ч.4 ст.2 ЦК: «Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України. Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону», а згідно ч.1 ст.12 ЦК: «Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд»;     

     2) Відповідно до ст.3 Конституції: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави»;

     Відповідно до ст.21 Конституції: «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними»;

     Відповідно до ст.22 Конституції: «Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод»;

     Згідно ст.1 і 2, 30 Загальної декларації прав людини: «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і  совістю і повинні діяти у відношенні один до одного в дусі братерства»; «Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища»; «Ніщо у цій Декларації не може бути витлумачено як надання будь-якій  державі, групі осіб або окремим особам права займатися будь-якою діяльністю або вчиняти дії, спрямовані на знищення прав і свобод, викладених у цій Декларації;

     Відповідно до ст.17 ЄКПЛ: «Жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції»;

     Відповідно до п.1,2 ст.15 ЄКПЛ: «Під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вживати заходів, що відступають від її зобов'язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов'язанням згідно з міжнародним правом. Наведене вище положення не може бути підставою для відступу від статті 2, крім випадків смерті внаслідок правомірних воєнних дій, і від статей 3, 4 (пункт 1) і 7»;

     Аналогічний до п.1 ст.15 ст. ЄКПЛ зміст п.1 ст.4 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, відповідно до п.2 цього пакту: «це положення не може бути підставою для якихось  відступів від статей 6, 7, 8 (пункти 1 і 2), 11, 15, 16 і 18»;

     Відповідно до п.3 ст.15 ЄКПЛ: «Будь-яка Висока Договірна Сторона, використовуючи це право на відступ від своїх зобов'язань, у повному обсязі інформує Генерального секретаря Ради Європи про вжиті нею заходи і причини їх вжиття. Вона також повинна повідомити Генерального секретаря Ради Європи про час, коли такі заходи перестали застосовуватися, а положення Конвенції знову застосовуються повною мірою»;

     Відповідно до ч.3 ст.4 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права: «Будь-яка  держава, що бере участь у цьому Пакті і використовує право відступу, повинна негайно інформувати інші держави, що беруть участь у цьому Пакті, за посередництвом Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй про положення, від яких вона відступила, і про причини, що спонукали до такого рішення. Має бути також зроблено повідомлення через того ж посередника про дату, коли вона припиняє такий відступ»;

     3) Згідно ст.127 КК України: «Катування, тобто умисне заподіяння сильного фізичного чи морального страждання шляхом інших насильницьких дій з метою примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, а також з метою залякування чи дискримінації його або інших осіб - карається. Ті самі дії, вчинені за попередньою змовою групою осіб, або з мотивів релігійної нетерпимості, - караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років»;     

     Згідно ст.14, ст.1 Протоколу 12 ЄКПЛ: «Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою; Здійснення будь-якого передбаченого законом права забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою», ці гарантії передбачені: ст.2 Загальної декларації прав людини, ст./ст.: 2,5,26 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст.24 Конституції, у світлі ч.2 ст.64 (7/г) є непорушними;

     Згідно ст.161 КК України: «Умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження гідності, або образа почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками релігійних та інших переконань, соціального походження, або іншими ознаками» - є кримінально-караним діянням, «ті самі дії поєднані з обманом, а також вчинені службовою особою - караються …позбавленням волі на строк від двох до п'яти років; Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, які були вчинені організованою групою осіб, - караються позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років»;

     Відповідно до ст.151-2 Конституції: «Рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов’язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені. Тлумачення КС (№ 11-р/2019 від 02.12.2019)», а згідно 4 ст.382 КК України: «Умисне невиконання службовою особою рішення Європейського суду з прав людини, рішення Конституційного Суду України та умисне недодержання нею висновку Конституційного Суду України - карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років»;

     Е) «Дія 97» проти України» Заява №19164/04, Рішення від 1.01.11р.: «46. Суд повторює, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити з урахуванням преамбули Конвенції, у відповідній частині якої верховенство права оголошується частиною спільної спадщини Договірних Сторін. Одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, що передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності судових рішень (див. рішення у справі «Рябих проти Росії», заява № 52854/99, п.52)»; «47. Суд також постановляв, що процесуальні правила призначені для забезпечення належного відправлення правосуддя та дотримання принципу юридичної визначеності, а також, що учасники судового провадження повинні мати право розраховувати на те, що ці правила застосовуватимуться. Цей принцип застосовується до усіх - не лише до сторін провадження, але й до національних судів (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах «Каньєте де Хоньї проти Іспанії», заява №55782/00, п.36; «Гору проти Греції» (№3), заява №21845/03, п.27, від 22 червня 2006 року; «Михолапа проти Латвії», зава №61655/00, п.24, від 31 травня 2007 року, та «Андрєєва проти Латвії», заява №55707/00, п.99)»;

     У Рішенні Конституційного Суду України N 5-рп/2005, від 22.09.05р., у п.5.4 мотивувальної частини, визначення «принципу юридичної визначеності» - надано не менш ясно і дослівно так:

     «Конституційний принцип правової держави передбачає встановлення правопорядку, який  повинен гарантувати кожному утвердження і забезпечення прав і свобод. Із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі»;

     Під правовою сваволею слід розуміти, що Україна не виконала зобов’язань (при намірі обмежувати окремі права і свободи, гарантовані Міжнародними Договорами) про відступ від зобов’язань за Конвенцією і Пактом, крім того воєнний чи надзвичайний стан в Україні не введений у світлі приписів ст.64 (7/г) Конституції і більше того, з офіційних відео звернень та заяв уряду і президента ясно вбачається, що нічого з указаного робитись не буде, а за таких обставин жодні права і свободи людини, у т.ч. ті, що гарантовані Міжнародними Договорами не можуть обмежуватись в жодний (навіть законами України) спосіб, через відсутність для цього правових передумов, при цьому обмеження у т.ч. гарантованих Міжнародними Договорами прав і свобод людини - підзаконними актами це вакханалія влади, яка призвела до у т.ч. правового хаосу;

     Разом з тим і в умовах надзвичайного стану чи війни, неможливо зобов’язати мене носити намордник, чи виконувати інші фантазії, народжені в чиїсь маніакально хворій уяві, здійснення мною захисту своїх невід’ємних (гарантованих Конституцією, Конвенцією і низкою Міжнародних Договорів) прав і свобод від протиправних посягань та реалізація таких (небажання бути бездушним об’єктом нелюдських експериментів над здоров’ям і психікою) - в принципі не може являти собою події чи складу адміністративного правопорушення, притягувати мене до будь-якої відповідальності за відмову перекривати органи дихання намордником забороняє Конституція і Конституційний Суд, КК України, Міжнародні Договори і ЄСПЛ, коли я вправі розраховувати, що ці правила юридичної визначеності діятимуть»;

     Згідно п.1 ч.1 ст.247 КУпАП: «Провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю за таких обставин: 1) відсутність події і складу адміністративного правопорушення»;

     Таким чином постанова (2/а) підлягала скасуванню, а провадження у справі закриттю і з підстав, зазначених абзацом вище та за п.8 (7/б) ч.1 ст.247 КУпАП;

     Є) Повертаючись до розмитого висновку (7) суду 1-ї інстанції «невідповідність обставин справи», акцентую увагу суду на наступному:

     1) Хоча невірна кваліфікація адмін. правопорушення - самодостатня підстава для скасування постанови відповідача, втім для цього суд мав ясно (у своєму висновку) зазначити про відсутність події правопорушення, передбаченого ч.2 ст.44-2 КУпАП (адже я не є медиком, ані фармацевтом для початку, тому в принципі не можу здійснювати із цим пов’язану професійну діяльність) відповідно керуватись п.1 ч.1 ст.247 (7/д) КУпАП як правовою підставою для прийнятого (2/а) рішення;

     За таких обставин алогічним виглядає покликання суду 1-ї інстанції до ст.2 (6), ч.2 ст.77 (4/в) КАС та ст.251 (5) КУпАП, ще більш нерозумним є висновок (6/б) суду в цьому взаємозв’язку, адже неправомірність притягнення до відповідальності за ч.2 ст.44-2 КУпАП спростована бути не могла;

     2) Ігнорування доводів позовної заяви, відсутність належних та достатніх мотивів вкупі з не зазначенням судом 1-ї інстанції правових підстав, що обумовлюють прийняття рішення по суті позовної вимоги - зводить нанівець моє право на судовий захист від втручань у мої права і свободи;

     Незважаючи на те, що ця (2/а) вимога задоволена судом 1-ї інстанції, я не можу отримати будь-якої користі від судового рішення, яким всі питання фактів і права залишені без уваги, наприклад надалі ініціювати провадження про компенсацію завданої мені шкоди заподіяної відповідачем, чи навіть захистити себе від повторних посягань поліцейських перевертнів чи іншої мерзоти, яка принижуватиме мою гідність вимагаючи одягнути намордник, піддаватиме мене нелюдському поводженню та покаранню у вигляді затримань та нових стягнень по тому самому факту;      

     Отже судом 1-ї інстанції не наведено достатніх та адекватних мотивів в обґрунтування свого рішення і навіть не вказано правових підстав, що обумовлюють прийняття такого рішення;

          8. Відповідно до ч.1-3 ст.7 КУпАП: «Ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв'язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом.

Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності. Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом», згідно ст.267 КУпАП: «Адміністративне затримання, особистий огляд, огляд речей і вилучення речей та документів, та огляд на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння, а також щодо перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції, може бути оскаржено заінтересованою особою у вищестоящий орган (вищестоящій посадовій особі) відносно органу (посадової особи), який застосував ці заходи, або до суду»;

     Згідно ч.1 ст.259 КУпАП: «З метою складення протоколу про адміністративне правопорушення в разі неможливості скласти його на місці вчинення правопорушення, якщо складення протоколу є, порушника може бути доставлено в поліцію», а згідно ч.1,2 ст.260 КУпАП: «У випадках, прямо передбачених законами України, з метою припинення адміністративних правопорушень, коли вичерпано інші заходи впливу, встановлення особи, складення протоколу про адміністративне правопорушення у разі неможливості складення його на місці вчинення правопорушення, якщо складення протоколу є обов’язковим, забезпечення своєчасного і правильного розгляду справ та виконання постанов по справах про адміністративні правопорушення допускаються адміністративне затримання особи, особистий огляд, огляд речей і вилучення речей та документів та огляд на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння, а також щодо перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції»; «Порядок адміністративного затримання, огляду речей і вилучення речей та документів, …та огляд на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння, щодо вживання лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції, з метою, передбаченою цією статтею, визначається цим Кодексом та іншими законами України»;

     Відповідно до ч.1,4-6 ст.29 Конституції: «Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правничою допомогою захисника. Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого»;

     Відповідно до п.1-с, п.3 ст.5 ЄКПЛ: «Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом: c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення; Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання»;  

     Відповідно до п.3 а-d ст.6 ЄКПЛ: «Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права: a) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього; b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту; c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд; d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення», те саме у ст.8-11 Загальної декларації прав людини і згідно ст.268 КУпАП, як це абзацом вище вбачається - такі мої права невід’ємні;

     Відповідно до ч.1 ст.55 Конституції: «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Тлумачення КС (№9-зп від 25.12.97)»;

     Відповідно до ч.3 ст.7 КАС: «У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України», те ж у ч.5 ст.7 КАС - виходячи з чого:

     А) Повертаючись до Постанови Верховного Суду (додаток3), звертаю увагу суду на пункт 40:

     «40. Щодо вимог про визнання протиправними дій відповідача, колегія суддів зазначає, що судами попередніх інстанцій процедурних порушень під час складання постанови Інспектором ПП Романюк В.І. не встановлено, а позивач не обґрунтував у цій частині свій позов. Самі по собі дії інспектора при складанні постанови про правопорушення, яку було скасовано у судовому порядку за недоведеністю вини не можна вважати неправомірними»;

     За обставин цієї справи позов вичерпно обґрунтований, до того ж перевіряти законність дій відповідача - прямий обов’язок суду згідно ст.2 (6) КАС та п.1 ст.6 (6) ЄКПЛ, яким знехтував суд 1-ї інстанції, стислий виклад втручання у мої права і свободи наступний:

     1) Жодних підстав мене затримувати (я не чинив опір, як і протиправних дій, а наміру складати на мене адмін. матеріали, на місці події, відповідач-1 не виявляв), це акт наглої сваволі покидька - поліцейського з метою помститись мені, за розмову з ним по мобільному, мені було відмовлено в оскарженні свого затримання, а у відділі поліції унікчемлені всі інші мої процесуальні права за ст.268 КУпАП, які закріплені в Конституції і ЄКПЛ, в такий спосіб:

     - через відмову обслуговувати свідка в магазині я зателефонував на 102 і просив викликати СОГ, далі мені подзвонив на мобільний відповідач-1, повідомив що ніхто не приїде почав ображати мене і грубити, я відповів, що дізнаюсь хто це і що за хамське поводження він більше не буде працювати в поліції, він почав лякати що приїде і розбереться зі мною, через 5хв., в групі інших перевертнів відповідач-1 зайшов у магазин, вхопив мене за пуховик і поволік, чітко зазначивши, що причина цього моя з ним розмова по мобільному, а ніщо інше (пункт 5 позову);

     - крім того відповідач-1 відмовив свідку проїхати у ВП, втім потім свідок сам туди прийшов, але відповідач-1 відмовився брати у нього пояснення, в подальшому на свідка нічого не складали;

     - протокол затримання відповідач-1 дав мені для викладу своїх скарг з приводу затримання та зауважень до змісту протоколу тільки після того, як я під відео запис продемонстрував відповідні графи протоколу, а до цього часу відповідач-1 стверджував, що крім підпису я нічого не вправі писати у протоколі затримання (пункти 6/б-в позову);

     - відповідач-1 відібрав у мене протокол затримання, коли у графі про ознайомлення зі ст.268 КУпАП я озвучив, як напишу, що мені не тільки їх не роз’яснювали, а і ввели в оману, що ніби жодних прав крім підпису у протоколі затримання у мене немає, незважаючи на те, що мені відомі всі свої права і це я неодноразово роз’яснював відповідачу-1 (пункт 6/в позову);

     - відповідач-1 хотів дати мені лише для підпису дві постанови, я наполягав на реалізацію своїх прав за ст.268 КУпАП, а також вимагав складання обов’язкового (згідно ст.258 КУпАП) протоколу про адмін. правопорушення, який є додатком до постанови, бо я не погоджуюсь з інкримінованим мені правопорушенням, а протокол для того, щоб я там навів свою версію подій, клопотання, долучив докази, зазначив свідка… тощо, відповідач відмовився це робити, як і відмовив надати мені копії постанов, натомість разом з поплічниками втік з ВП (пункт 6/г позову);

     - багаторазово я намагався оскаржити своє затримання, вимагав зокрема щоб мене доставили до суду, який встановить обґрунтованість такого, чергового прокурора, слідчого і когось з начальства, втім всі мої вимоги цілковито проігноровані, у відповідь з мене хіба глузували;

     2) Надалі мене заочно притягнено (2/а) до адмін. відповідальності за порушення неіснуючого правопорядку, причому повторно за те саме, шляхом умисного невиконання рішення суду щодо мене (7/б) та Рішень Конституційного Суду і ЄСПЛ (7/в), цим самим унікчемлюючи низку невід’ємних моїх прав та основоположних свобод (7/д);  

     Стосовно іншого (2/б-1) обвинувачення, то це вигадка відповідача-1, щоб пояснити цим підставу мого завідомо незаконного насправді затримання, тобто зміст постанови (2/б-1) не відповідає дійсності, а є сфальшованим поліцейським перевертнем, адже я не розпивав горілку в магазині, з таким успіхом (враховуючи суддівську лояльність) перевертень міг що завгодно написати і до будь чого мене притягнути, як це наприклад вбачається з іншої постанови суду (додаток4), де на мене складено 3 протоколи, але там перевертні хоча би свідків пояснення долучили і відео докази, з яких щоправда не вбачалось нічого з того, що мені інкримінували, але вбачається що до раніше модного (перебування у стані сп’яніння і з цим пов’язані порушення) тепер додають перебування без намордника чи інші порушення неіснуючого порядку, встановленого нікчемними постановами КМУ;

     3) Таким чином відповідачем крім процесуальних за КУпАП і Конституційних, порушені і мої Конвенційні права, гарантовані:

     - п.1-с, п.3 ст.5 (8) ЄКПЛ (незаконне затримання, відмова доставити до суду, щоб це оскаржити);

     - п.2 та п.3 а-d ст.6 (8) ЄКПЛ (презумпція невинуватості, не повідомлення про характер і причини обвинувачень, висунутих проти мене та взагалі позбавлено мене можливості захищати себе, як і користуватись допомогою захисника, залучити свідка захисту);

     - п.1 ст.4 Протоколу 7 (7/б) ЄКПЛ (повторне притягнення за правопорушення, за яке мене вже було остаточно виправдано судом);

     - п.1 ст.7 (7/в-3) ЄКПЛ (притягнення до відповідальності за порушення не встановленого законом правопорядку);

     - ст.3 ЄКПЛ (нелюдське, таке що принижує людську гідність поводження зі мною);

     4) Щодо суду 1-ї інстанції, то ним сплюндровані гарантії за п.1 ст.6 (6) ЄКПЛ, а саме: щодо безсторонності та справедливості судового провадження, відсутності належного мотивування та ігнорування аргументів позивача, а свавільність висновків - становить відмову в доступі до суду;

     Б) Відповідно до п.10 ч.2 ст.245 КАС: «У разі задоволення позову суд може прийняти рішення про: інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів»;

     Відповідно до ч.1-3 ст.308 КАС: «Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі…»;

     Відповідно до ст.324 КАС: «Суд апеляційної інстанції у випадках і в порядку, встановлених статтею 249 цього Кодексу, може постановити окрему ухвалу»;

     Згідно ч.2,4,8,9 ст.249 КАС: «У разі необхідності суд може постановити окрему ухвалу про наявність підстав для розгляду питання щодо притягнення до відповідальності осіб, рішення, дії чи бездіяльність яких визнаються протиправними; В окремій ухвалі суд має зазначити закон чи інший нормативно-правовий акт (у тому числі його статтю, пункт тощо), вимоги яких порушено, і в чому саме полягає порушення; Суд вищої інстанції може постановити окрему ухвалу в разі допущення судом нижчої інстанції неправильного застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, незалежно від того, чи є такі порушення підставою для скасування або зміни судового рішення; Окрема ухвала стосовно порушення законодавства, яке містить ознаки кримінального правопорушення, надсилається прокурору або органу досудового розслідування, які повинні надати суду відповідь про вжиті ними заходи у визначений в окремій ухвалі строк»;

     В) Відповідно до ст.13 ЄКПЛ: «Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження»;

     «І. Н. проти України» (Заява № 28472/08), Рішення ЄСПЛ від 23.06.16р.: «86. Суд нагадує, що прийняття рішення або вжиття заходів на користь заявника в принципі не є достатнім для того, щоб позбавити його статусу «потерпілого» для цілей статті 34 Конвенції, якщо тільки національні органи прямо або по суті не визнали наявність порушення Конвенції і не надали відповідного відшкодування. Одна з характерних ознак достатнього відшкодування, що може позбавити заявника статусу потерпілого, стосується компенсації, присудженої в результаті використання національного засобу юридичного захисту. Суд зазначає, що статус потерпілого заявника може залежати від розміру компенсації, присудженої на національному рівні на основі фактичних обставин, які він або вона оскаржують у Суді (див. рішення у справі «Скордіно проти Італії» (№ 1), заява №36813/97, пп.180 та 202»;

     Витяг з Тлумачення ЄСПЛ ст.1 ЄКПЛ: «Відповідно до принципу міжнародної відповідальності держава не може посилатися на своє внутрішнє право з тим, щоб уникнути відповідальності за міжнародним правом. У міжнародних відносинах держава виступає як єдиний суб'єкт і несе відповідальність за діяльність всіх своїх органів»;

     «Отже, незалежність судових органів не перешкоджає національним судам знаходити порушення гарантованих Конвенцією прав та інших зобов'язань держави за Конвенцією»;

     «Суд повторює, що Конвенція є інструментом для захисту прав людини і що надзвичайно важливо, щоб вона тлумачилася і застосовувалася у спосіб, що робить ці права практичними та дієвими, а не теоретичними та ілюзорними. Це стосується не лише тлумачення матеріальних положень Конвенції, але й процесуальних і це має вплив на обов’язки, які покладаються на держави-відповідачі»; «Було б нерозумним очікувати, що заявник подасть свої скарги до Суду до повного з’ясування свого статусу у зв’язку з цією справою на національному рівні згідно з принципом субсидіарності, відповідно до якого факти у справі повинні розслідувалися, а скарги вирішувалися наскільки це можливо на національному рівні. Це відповідає інтересам заявника та ефективності конвенційної системи, щоб саме національні органи влади, які мають найкращі для цього можливості, виправляли будь-які стверджувані порушення Конвенції»;

     Г) Приклад застосування апеляційним судом Конвенції і практики ЄСПЛ та констатування по суті порушення конвенційних прав (додаток6) у справі про адмін. Правопорушення, в тому ж рішенні суд керується правовими позиціями Конституційного Суду та Конституцією як нормою прямої дії,   

     «Розглядаючи справу стосовно ОСОБА_3, апеляційний суд дійшов висновку, що постанова суді районного суду є необґрунтованою, оскільки постановлена за результатами неповного дослідження доказів та їх невірної оцінки, а також неврахування суддею районного суду положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини»;

     «Апеляційний суд констатує, що при розгляді справ про адміністративне правопорушення слід керуватися в тому числі й Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та практикою Європейського суду з прав людини»;

     «Так, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі ЄКПЛ або Конвенція) та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України, відповідно до статті 9 Конституції України, як чинний міжнародний договір, згода на обов’язковість якого надана Верховною ОСОБА_4 України. Ратифікація Конвенції відбулася на підставі Закону України № 475/97-ВР від 17.07.1997 року. Конвенція набула чинності для України 11.09.1997 року»;

     «Згідно пункту 4 Рішення Конституційного Суду України від 22 грудня 2010 року №23-рп/2010 конституційний принцип правової держави передбачає встановлення правопорядку, який повинен гарантувати кожному утвердження і забезпечення прав і свобод людини (статті 1, 3, частина друга статті 19 Основного Закону України). Конституція України визначає основні права і свободи людини і громадянина та гарантії їх дотримання і захисту, зокрема: … юридична відповідальність особи має індивідуальний характер (частина друга статті 61); обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях; усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (частина третя статті 62); конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (частина перша статті 64)»;

     «У відповідності до п. 4.1 вказаного Рішення, Конституційний Суд України на підставі наведеного дійшов висновку, що адміністративна відповідальність в Україні та процедура притягнення до адміністративної відповідальності ґрунтуються на конституційних принципах та правових презумпціях, які зумовлені визнанням і дією принципу верховенства права в Україні»;

     «Статтею 62 Конституції України встановлено, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь»;

     «За вище викладених обставин, апеляційний суд приходить до висновку про те, що наявні в матеріалах справи докази не доводять вину ОСОБА_3 у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.130 КУпАП, оскільки його огляд на стан алкогольного спяніння було проведено в порушення вимог Інструкції, а тому факт перебування ОСОБА_3 в стані алкогольного спяніння під час керування автомобілем у передбаченому законом порядку встановлений не був»;

     «Враховуючи викладене, апеляційний суд приходить до висновку про безпідставність прийнятого суддею районного суду рішення про визнання ОСОБА_3 винним в скоєні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.130 КУпАП»;

     «Відповідно до п.1 ч.1 ст.247 КУпАП провадження у справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю у разі відсутності події і складу адміністративного правопорушення»;

     «За таких умов, апеляційний суд вважає за необхідне оскаржувану постанову судді районного суду скасувати, а провадження у справі про адміністративне правопорушення у відношенні ОСОБА_3 закрити на підставі п.1 ч.1 ст.247 КУпАП»;

     «Керуючись ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст.62 Конституції України, ст.ст. 247, 293, 294 Кодексу України про адміністративні правопорушення, апеляційний суд ПОСТАНОВИВ…»;

     Д) Правова позиція суду, наведена в мотивувальній частині судового рішення не обов’язково прямо вирішує предмет спору в силу ряду причин (наприклад меж судового розгляду і повноважень суду… тощо), а лише констатує по суті (в даному випадку даючи правову оцінку юридичним аргументам позивача у т.ч. перевіряючи додержання відповідачем прав і свобод, про порушення яких скаржиться позивач) ті чи інші порушення закону та порушення тих чи інших прав і свобод, при цьому в національному законодавстві ці (прямо і по суті) юридичні поняття відсутні, втім такі випливають повсякчасно з усталеної (прецедентної) практики ЄСПЛ (8/в) та узгоджуються з КАС;

     Отже як спосіб захисту в розумінні ст.13 (8/в) ЄКПЛ, я не ставлю в прохальній частині питання прямого визнання судом факту незаконного затримання чи порушення статей ЄКПЛ і навіть визнання протиправними дій відповідача, на які я скаржусь, відповідно я не ускладнював позовну заяву вимогою компенсації завданої мені поліцейською сваволею шкоди, втім я вимагаю правової оцінки фактичним доводам і юридичним аргументам позовної заяви і апеляційної скарги, на предмет законності дій відповідача-1 (8/а), а також суду 1-ї інстанції - у світлі моїх скарг, що і являтиме собою констатацію по суті в розумінні ЄСПЛ, більше того у суду наявні інструменти (8/б) більш ефективного захисту від поліцейської та суддівської сваволі і доводами скарги суд не обмежений;

 

Відео доказ: 9. Пряме посилання на відео доказ за URL адресою: https://youtu.be/UcCAzOW31XM інший варіант доступу: сайт youtube.com, канал: Roman Iniesta, назва відео: «Мусорва упп м. Львів - безкарність і беззаконня породжує скажених ціпних істот режиму»;     

     В інакший спосіб подати до суду відео доказ я не можу з огляду на таке:

     А) Обмеження в системі ЕС і на офіційній електронній пошті Личаківського районного суду м. Львова не пропускають відео файли навіть невеликого розміру;

     Б) У мене немає грошей щоб купити флеш-носій інформації, на який записати відео і більше того, я перебуваю далеко за межами м. Львова в сільській місцевості, тобто прийти до суду (куди мене не пропустять до того ж без (7) намордника) я в любому випадку не можу, а тому апеляційна скарга подається в електронній формі через систему ЕС;

     В) На сам кінець законом не заборонено посилатись на відео докази в мережі інтернет, крім того набрати декілька символів в браузері (у вигляді прямого посилання), чи або зайти на сервіс youtube.com і там набрати назву каналу (9) по часу займає менше хвилини;

     Відео доказ в цілому (включаючи вирізану частину, через блокування відео каналом youtube.com (пункт 12 позову) я надам суду, якщо буду присутній (11) під час апеляційного розгляду, або пізніше подам через канцелярію суду (за умови, якщо у мене з’являться гроші - на даний момент держава залишила мене без засобів до існування, крім того у мене кредитні борги);

 

Клопотання: 10. Відповідно до п.7 ч.2 ст.296 КАС: «В апеляційній скарзі зазначаються: у разі необхідності - клопотання особи, яка подає апеляційну скаргу, про витребування нових доказів, про виклик свідків тощо»;

     Протокол мого затримання вагомий доказ для всебічного встановлення обставин, важливих для справи і прийняття судом законного і обґрунтованого рішення (там я зазначив, що мене затримали незаконно і вигадали/сфальшували підставу затримання - перебування в стані сп’яніння і розпивання горілки в магазині, цей протокол підтверджує і те, що я не відмовлявся підписувати постанови, хоча саме моя відмова від підпису в них зазначена), коли у т.ч. нехтування судом 1-ї інстанції клопотання про його витребування (пункти 6/в і 15 позову) - питання, що входить у межі (2/б-2) апеляційної скарги і як вище (8/а-1) вбачається, мені навідріз відмовились надати його копію чи дати сфотографувати, тобто самостійно отримати протокол (належний мені процесуальний документ і доказ злочинів поліцейських перевертнів) затримання я не можу;

     Викликати в судове засідання свідка Завадський Микола Дмитрович, 80375, с. Зашків, вул.убий в собі раба, 5, моб. ХХХ-ХХ-ХХ, який був присутній з самого початку і до кінця подій, що відбулись 24.02.21р., здійснюючи відео запис зі свого мобільного, а у відділі поліції вже з мого, свідку відомі всі обставини, що відбулись і він безстороння особа, що проживає в іншому населеному пункті;

     Викликати в судове засідання свідків обвинувачення, а саме: відповідача-1 (інспектор взводу роти 1 батальйону 1 УПП у Львівській області Рудий Андрій Михайлович), що затримував мене і оформляв протокол затримання (2/б-2) та дві постанови (2/а) і (2/б-1);

     Встановити особи та викликати в судове засідання інших патрульних поліцейських, які були з відповідачем-1 в наряді патрульної поліції 24.02.21р.; 

     Отже разі бажання суду відправляти правосуддя (а не позбавляти мене доступу до суду, як суд 1-ї інстанції), у мене (і я переконаний у суду) будуть до свідків обвинувачення питання (з приводу вище (8/а-1) наведеного) як до так і після дослідження в судовому засіданні відео доказу (9) та інших наявних в матеріалах справи, а саме двох постанов про притягнення мене до адмін. відповідальності і протоколу мого затримання;          

          11. Відповідно до ч.3 ст.296 КАС: «Апеляційна скарга може містити клопотання особи про розгляд справи за її участі. За відсутності такого клопотання вважається, що особа не бажає брати участі у судовому засіданні суду апеляційної інстанції»;

     Я хочу приймати безпосередню участь в судовому засіданні з тим, щоб повною мірою реалізувати свої процесуальні права, чого я був позбавлений судом 1-ї інстанції, який свавільно (14) вирішив розглядати справу заочно без повідомлення сторін;

    

Інше: 12. Згідно п.3 ч.2 ст.296 КАС - мною у шапці позову зазначені всі відомі про відповідачів відомості, які містяться в процесуальних документах і які я знайшов в інтернеті та ці відомості достатні для комунікацій з судом (принаймні були достатні для суду 1-ї інстанції);

     Згідно п.8 ч.2 ст.296 КАС - я ще не отримував оскаржуване (2) судове рішення в друкованому вигляді, утім мені таке прийшло в особистий кабінет системи ЕС в електронному вигляді, з дня його ухвалення 31.03.21р. до дня подання 8.04.21р. апеляційної скарги процесуальний строк не сплинув;

     Згідно ч.4 ст.296 КАС, докази додатки 3 і 5 не додавались у суд 1-ї інстанції за відсутності потреби, адже я не сподівався на таку суддівську сваволю, крім того туди додавались номера справ з інших постанов Верховного Суду та Конституційного Суду аналогічні за сутнісним навантаженням;

     Згідно ч.5 ст.296 КАС - диспозиція ст.18 та зміст ч.9 ст.44 КАС позбавляє мене необхідності подавати документи в паперовій формі - апеляційна скарга з додатками до неї подається через систему ЕС;

     Згідно ч.6 ст.296 КАС - я звільнений від сплати судового збору на підставі п.9 ч.1 ст.5 ЗУ «Про судовий збір», як інвалід ІІ групи (додаток9);

          13. Відповідно до ст.297 КАС: «Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції»;

     В розділі прийнятність (1) я навів вичерпні пояснення, чому апеляційну скаргу я вимушений подавати через суд 1-ї інстанції, тобто умисно створені законодавцем перешкоди в доступі до правосуддя роблять неприйнятною апеляційну скаргу в любому випадку, втім подаючи таку через суд 1-ї інстанції на одну формальну підставу її повернення стає менше, до того ж суд 1-ї інстанції зазначив в резолютивній частині оскаржуваного (2) рішення, що апеляційна скарга повинна бути подана через суд 1-ї інстанції відповідно до вимог п.15.5 Розділу VII Перехідні положення КАС;      

     Отже недолугість положень КАС не повинна позбавляти мене доступу до правосуддя незважаючи на те, яким із положень я керуюсь подаючи апеляційну скаргу;

          14. Відповідно до п.3 ч.3 ст.317 КАС: «Порушення норм процесуального права є обов’язковою підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення суду, якщо: справу розглянуто адміністративним судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою»:     

     В описовій частині рішення суд 1-ї інстанції наводить ч.6 ст.162 (5/б) КАС, що дозволяє суду вирішувати справу за наявними матеріалами, втім не дозволяє проводити її заочний розгляд;

     Відповідно до ч.5 ст.262 КАС (яка на думку суду 1-ї інстанції дозволяє проводити заочний розгляд): «Суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін»;

     Однак мені (як це не дивно) не надходила навіть на офіційну електронну адресу (додаток10) ухвала про відкриття провадження у справі, а в рішенні суду 1-ї інстанції зазначено лише про те, що така ухвала вручена представнику відповідача (а не мені), тобто я не міг в принципі подати будь-яке клопотання, не будучи повідомленим належним чином про дату, час і місце судового засідання;

     Разом з тим приписи ч.3 і 5 ст.7 (8) КАС в контексті гарантій за п.1 ст.6 ЄКПЛ, в любому випадку забороняють заочний розгляд справи, якщо клопотання про інше не надійде від усіх сторін у справі;

     Отже оскаржуване (2) рішення суду 1-ї інстанції підлягає обов’язковому скасуванню з одночасним ухваленням судом апеляційної інстанції нового рішення;      

 

ПРОШУ СУД:

          15. Вирішити клопотання (10), з тим:

     А) Витребувати у відповідача УПП у Львівській області протокол мого затримання від 24.02.21р.;

     Б) Викликати в судове засідання свідка Завадський Микола Дмитрович, 80375, с. Зашків, вул.

Убий в собі раба, 5, моб. ХХХ-ХХ-ХХ;

     В) Викликати в судове засідання відповідача-1, інспектор взводу роти 1 батальйону 1 УПП у Львівській області Рудий Андрій Михайлович;

     Г) Встановити особи та викликати в судове засідання інших патрульних поліцейських, які були з відповідачем-1 (15/в) в наряді патрульної поліції 24.02.21р.;

          16. Не повертати апеляційну скаргу з вище (1) наведеної підстави тільки тому, що така вимушено подається через суд 1-ї інстанції (13), тобто не позбавляти мене доступу до правосуддя з формальних причин, обумовлених недолугістю положень КАС;

          17. Вирішити клопотання (11), з тим не розглядати апеляційну скаргу без моєї присутності в судовому засіданні, цим позбавляючи мене процесуальних гарантій за п.1 ст.6 ЄКПЛ;

          18. Скасувати (14) рішення суду 1-ї інстанції та ухвалити нове рішення, яким:

     А) Скасувати постанову (додаток7) ГАБ №126289 від 24.02.21р. та закрити провадження у справі про інкриміноване мені за ч.2 ст.44-2 КУпАП адмін. правопорушення на підставі п.1 ч.1 ст.247 КУпАП, а саме за відсутністю події правопорушення, передбаченого ч.2 ст.44-2 КУпАП;

     Б) Скасувати постанову (додаток8) ГАБ №126290 від 24.02.21р. та закрити провадження у справі про інкриміноване мені за ч.1 ст.178 КУпАП адмін. правопорушення на підставі п.1 ч.1 ст.247 КУпАП, а саме за відсутністю події правопорушення;

          19. На підставі п.10 ч.2 ст.245 (8/б) КАС, керуючись ч.1 ст.55 Конституції (8) та ст.13 (8/в) ЄКПЛ, прийняти рішення про захист мого невід’ємного права вільно дихати та основоположної свободи не піддаватись переслідуванню з боку суб’єктів владних повноважень за небажання перекривати собі органи дихання ганчіркою (намордником), з тим, щоб:

     А) Забезпечити виконання постанови Кременецького районного суду Тернопільської області від 29.10.20р. (додаток4) та гарантії за п.1 ст.4 Протоколу 7 (7/б) ЄКПЛ не піддаватись переслідуванню за діяння, яке не вважається остаточним рішенням суду у моїй справі правопорушенням;

     Б) Забезпечити виконання Рішення Конституційного Суду №7-рп/2001 від 30.05.2001р. (7/в-1) та виконання п.22 ч.1 ст.92 Основного Закону України, а також Рішення ЄСПЛ від 11.04.13р. у справі «Вєренцов проти України» (Заява №20372/11) та мої гарантії за п.1 ст.7 ЄКПЛ (7/в-3) не піддаватись переслідуванню за порушення неіснуючого (не встановленого законом) правопорядку;

          20. Постановити окрему ухвалу з підстав передбачених ст.249 (8/б) КАС, якщо суд апеляційної інстанції (за результатами вирішення апеляційної скарги) знайде причини:

     А) Для розгляду питання щодо притягнення до відповідальності осіб, рішення, дії чи бездіяльність яких визнаються протиправними - стосовно сторони відповідача;

     Б) В разі допущення судом 1-ї інстанції неправильного застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права;

 

Додатки: 1) Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 31.03.21р.;

2) Позовна заява від 21.03.21р.;

3) Постанова Верховного Суду від 8.07.20р. справа №463/1352/16-а;

4) Постанова Кременецького районного суду Тернопільської області від 29.10.20р.;

5) Постанова Бориспільского міськрайонного суду Київської області від 2.10.20р.;

6) Постанова апеляційного суду Одеської області від 16.01.18р. справа №521/15290/17;

7) Постанова ГАБ №126289 від 24.02.21р.;

8) Постанова ГАБ №126290 від 24.02.21р.;

9) Посвідчення інваліда ІІ групи Кухара Р.Я.;

10) Скрін копія особистого кабінету в системі ЕС; 

Назад

Контакт

Роман Iniesta
м. Львів, вул. Убий в собі Раба, 3

073-215-05-49
067-371-26-22

На всі ноутбуки гарантія від 6 місяців